с. Потиевка (по материалам книги Леонида Тимошенко)

Студії з історії шляхти Київського Полісся, яке в часи Речі Посполитої належало до Київського та Волинського воєводств, незважаючи на спроби спеціального дослідження , ще не набули в історіографії бажаних масштабів. На сторінках численної спеціальної і загальної літератури, а також у різноманітних типах і видах спеціальних джерел (опублікованих і архівних) згадуються десятки шляхетських родів та їх розгалужень, які побутували на теренах краю. Проте шляхетський рід Осецьких у згаданих переліках не значиться. Можливо тому, що їх дідичний маєток у XVIII ст. був ліквідований і приєднаний до сусіднього села Потіївка, а можливо, у зв’язку з тим, що імперська влада не хотіла визнати подані Осецькими документальні підстави переконливими і відтак не надала їм дворянський статус (вільними визнано лише волинських Осецьких). І все-таки, віднайдені джерела дозволяють сьогодні насвітлити історію цього давнього поліського роду, зокрема його боротьбу за шляхетські вольності і дворянство.

Оскільки представники Осецьких наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. стверджували, що вони “здавна” є шляхтою гербу Доленга (Dołęga), закономірним є звернення до відомих польських гербовників, які уміщують відповідну інформацію. Так, з’ясувалося, що серед численних польських родів, які мали цей герб, Осецькі таки значаться. Починаючи з XVII ст., Осецькі проживали в Куявському і Берестейському воєводствах. Питання про те, як Осецькі потрапили на Київщину і чи пов’язаний їх поліський рід зі згаданими польськими взагалі, залишається нез’ясованим. Передусім тому, що їх дідичний маєток, с. Осіча, відомий як церковний і одночасно приватновласницький, лише у XVIII ст. виступає як власність Осецьких. Це змушує нас розглянути коротко історію села Осіча.

Перша писемна згадка про Осεчу (Осεчъ) уміщена під 1415 р. в т. зв. запису про грошові і медові дані Києво-Софійської митрополичої вотчини (документ опубліковано за рукописною Кормчою початку XVI ст.). У цьому та пізніших джерелах ідеться про землі Тетерівської і Малинської волостей Київського Полісся, які після 1569 р. увійшли до Житомирського повіту Київського воєводства (пізніше – північно-західна частина Радомишльського повіту Київської губернії). Знаходилось село на річці Осіча (Осічка, Осічанка, Osiecza), біля витоків якої наприкінці XVI ст. з’явилася Потіївка – одне з найбільших (пізніше) сіл Київського Полісся . Немає сумніву, що в XVI ст. в околицях сучасної Потіївки було три поселення: Осіча, Потіївка, Вереміївка, з яких “вижила” лише Потіївка. Розміщення Осічі на ріці з однойменною назвою пояснює, вочевидь, і походження назви поселення, що є найбільш логічним і закономірним .

Щодо питання, коли саме Осіча була приєднана до Потіївки, вдалося встановити, що це сталося близько 1744 р. (саме в цей час потіївські селяни розпочали протести і вимагали узаконення їх шляхетського походження та визнання шляхетського титулу Осецьких Доленгів). 16 грудня 1646 р. фіксується перший протест у їх справі, коли Мартин Осецький звернувся до коронного канцлера Малаковського зі скаргою на насильство щодо митрополичих селян . 16.01.1747 р. було внесено протест до овруцьких гродських книг: Зеновій, Трохим та Іван Осецькі від імені всієї родини з Осічі скаржились на управителів Радомишльського уніатського маєтку за грабунок, побиття і вбивство Осецьких, а також – що особливо важливо – насильне відібрання підставових документів на володіння селом Осічею. Наступні протести схожого змісту повторювались у 1749, 1750, 1752, 1758 і 1759 рр. У 40-х рр. зафіксовано “бунт” Осецьких у Потіївці, який тривав декілька років. Цікаво, що їх підтримали в ту пору Фещенки і Чопівські з Чопович . Як свідчить протестація на повсталих від імені митрополита Флоріана Гребницького 9.10.1749 р., митрополія вважала, що вони “узурпували титул шляхетських імен” .

Як відреагувала судова влада Речі Посполитої на згадані протести? Осецькі так і не досягли бажаного. Суди затягувались, а їх питання не вирішувалось. Кількох найстарших Осецьких було вбито і ув’язнено в Радомишлі, а документи так і не повернуто.

У 90-х рр. XVIII ст., в епоху поділів Польщі, Осецькі почали скаржитись знову, на цей раз – на митрополита Т.Ростоцького, урядники і писарі якого примушували їх до панщини і чинили різноманітні насильства. 1792 р. датується перша скарга російській владі: на ім’я волинського губернатора Шереметьєва. Цікаво, що, вочевидь, уніатські митрополити таки знищили документи Осецьких (митрополичий архів у Радомишлі був переданий до повітового суду, документів Осецьких у ньому не виявили) . У зв’язку з цим вони зверталися до овруцького окружного писаря В.Бергхольца і колишнього митрополичого архіваріуса М.Байковського .

28.04.1796 р. за указом цариці Катерини ІІ Потіївка була подарована секунд-майору Семеновського гвардійсього полку Ардаліону Торсукову (який був, до речі, вихователем великого князя Костянтина Паловича). Ще 26.10.1795 р. була складена перша ревізька сказка, до якої було внесено лише 61 душу чоловічої статі залежного селянства. Тоді ж Олександр Осецький від імені Леонтія, Івана, Федора, Дмитра, Семена, Максима, Йосифа та Василя Осецьких подав заяву про околичне шляхетство 101 душі чоловічої статі і 103 душ жіночої, які володіли власністю та нерухомістю (у т. числі 29 будинками). Осецькі мали тоді прізвища Сидоренків, Харченків, Лук’яненків, Голущенків, Тивоненків, Кисиленків, Тимошкевичів і Костюченків. Ревізійна комісія (Біргхольц і Баласопуло) повірила аргументам Осецьких і внесла їх списки до т. зв. “окладних” дворянських книг, які відіслали до повітового казначейства і до канцелярії волинського губернатора . На початку 1796 р. волинський губернатор Шереметьєв наказував навіть майорові Баласопуло, щоб дворянам Осецьким перешкод не чинити і до поміщицьких повинностей не примушувати . Проте за ревізією 7.08.1797 р. дворянство Осецьких не було визнано і їх записали кріпаками (ревізьку сказку склав колишній управитель митрополичими маєтками Ян Незабитовський). Волинська казенна палата провела розслідування, яке з’ясувало, що нібито перша ревізька сказка була складена неправильно. Призначалось нове судове розслідування, яке затягнулось на декілька років.

Після цього Осецькі, очевидно, зрозуміли всю марність пошуків правди в російській імперії легальним шляхом і на якийсь час при¬пинили будь-які акції. Але підкоритися владі вони так і не змогли. Десятиліття боротьби за волю виробили в них природній імунітет про¬ти будь-якого насильства. Тому було прийнято рішення про втечу з Потіївки, тим більше, що спроби такі серед них вже були. За матеріа¬лами слідства про їх розшуки, які велися з 1857 р., випливає, що з Потіївського маєтку втекло і розшукується 8 сімей:

1)      Микола Іванович Костюченко з дружиною Аграфеною і чотирма діть¬ми, втекли у 1843-1848 рр., проживають у Черепинському хуторі по¬міщика Абрамова поблизу Тетієва;

2)      Мартин Мойсейович Тивоненко з дружиною Антоніною, сестрою і си¬ном, втекли 1340 р., знаходяться поблизу Тетієва;

3)      Пилип Олексійович Лукашенко з братом Григорієм, “у бігах” з 1847 р., знаходяться там же;

4)      Матвій Романович Костюченко з трьома дітьми, “в бігах” з 1846 р., знаходяться там же;

5)      Степан Леонтійович Данильченко з дружиною і двома дітьми, “в бі¬гах” з 1845-1846 рр., проживають там же;

6)      Григорій Семенович Данильченко, “в бігах” з 1848 р., знаходиться там же;

7)      Карпо Лукинович Лукашенко з дочкою, збіглий 1835 р., проживає в с.Ворове;

8)      Василь Якович Максименко з дружиною і трьома дітьми, збігли в 1846-1849 рр., знаходяться в с.Бухкахи Сквирського повіту.

За списком збіглих селян, укладеному після ревізії 1850 р., роз¬шукувались такі селяни Потіївського маєтку:

• Іван Якович Лукашенко, збіглий 1853 р.,
• Лука Іванович Тивоненко, збіглий 1853 р.,
• Павло Петрович Данильченко, збіглий 1855 р.,
• Адам Олексійович Харченко, збіглий 1855 р.,
• Іван Наумович Скороход, збіглий 1855 р.,
• Іван Михайлович Харченко, збіглий 1857 р.,
• Кіндрат Петрович Максименко, збіглий 1357 р.,
• Григорій Павлович Мартиненко, збіглий 1857 р.,
• Микита Петрович Максименко, збіглий 1857 р.

8 лютого 1857 р. на запит власників Потіївки поміщиків Лукіна і Скуратова таращанський земський справник підтвердив, що селяни Михайло Костюченко, Мартин Тивоненко, Филимон Лукашенко, Матвій Костюченко, Степан Данильченко, Василь Максименко, Іван Лукашенко, Павло Денисенко, Адам Харченко, Іван Скороход, Іван Харченко, Гри¬горій Мартиненко, Микита Максименко та Іван Личний, які числились за ревізією 1850 р., справді проживають у Таращанському повіті .

18.09.1856 р. київська палата громадянського суду слухала за¬писку і справу Федора Осецького та інших селян, які називали себе дворянами і відшуковували свідків. Було визнано, що вони є збігли¬ми з потіївського маєтку і прийнято рішення про їх депортацію на місце проживання . Після цього їх допитали в таращанському суді.

Селяни свідчили про себе:

• Василь Якович Максименко, 60 р., неписьменний, православний, на¬родився від батьків-дворян Якова та Уляни, записаний до числа дворян Бердичівського повіту, їх діти також свідчили, що вони є дворянами;
• Филон Олексійович Лукашенко (він же Осецький), 30 р., народився в Потіївці від дворян Олександра та Євдокії, неодружений, числиться в Бердичівському повіті, документів не має. У Потіївці його неспра¬ведливо записали під прізвищем Лукашенко, насправді ж він – Осець¬кий;
• Григорій Олександрович Лукашенко (він же Осецький);
• Павло Петрович Данильченко, 30 р., народився в с.Буках від дворян. Числиться в Житомирському повіті;
• Іван Михайлович Харченко (він же Осецький), 49 р, одружений з дворянкою Марією Осецькою;
• Михайло Іванович Костюченко (він же Осецький), записаний у Берди¬чівському повіті;
• Яків Михайлович Костюченко, 30 р.; Яким Михайлович Костюченко, 20 р.; Мартин Мойсейович Тивоненко, 45 р.; Матвій Матвійович Костюченко, 28 р.; Степан Леонтійович Данильченко, 44 р.; Іван Якович Лукашенко, 25 р.; Адам Олексійович Харченко, 27 р., жінка Устина, 25 р.; Іван Наумович Скороход, 35 р., син Дмитро, 15 р.; Микита Петрович Максименко, 23 р.

Більшість допитаних свідчили, що вони насправді є Осецькими, прописані в Бердичівському повіті і є дворянами. Усіх перерахованих селян заарештували і вислали етапом Ставище–Плоска–Миколаївка–Тараща–Радомишль, але голів їм не поголили . Решту вислали до Києва і там також допитували. Дехто, як Іван Скороход, вже тоді повернулись до Потіївки, тобто підкорились . Власник Черепинського лісового заводу звенигородський купець Лейба Мотровський, у якого жили й працювали збіглі, також дав свідчення, зауваживши, що селяни називались дворянами . Осецькі на допитах просили, щоб їх залишили в Таращі.

1858 р. почалась судова тяганина, дуже характерна для бюрокра¬тичної системи імперії. Зокрема, було зроблено запит до бердичів¬ського земського суду, звідки надійшла відповідь, що за указами 1855-1856 рр. подібні справи належить припинити .

Ще 7 травня 1856 р. до київського губернатора надійшло прохан¬ня селян потіївського маєтку, які не бажали сплачувати казенні по¬датки та виконувати повинності (зокрема, при наборі рекрутів) за 50 збіглих мешканців Потіївки та Рудні Шлямарки і просили повернути збіглих на батьківщину . До заяви додавався пере¬лік збіглих: 11 зі Шлямарки і 4 з Потіївки: Лука Іванович Тивоненко, Адам Олександрович Харченко, Петро Петрович Даниленко, Яків Лукинович Лукашенко .

Невідомо, скільки часу заарештовані провели в ув’язненні, але їх справа затяглася аж до 1862 р. Вона, до речі, мала таку офіційну назву: “Про людей з володіння княгині Щербатової, які шукають свободу”. Справа знову розглядалась таращанським судом . Станом на 15 квітня 1863 р. налічувалось 44 душі збіглих . Оскільки це вже був пореформенний період, їх нарешті визнали вільними . Так пов¬ною перемогою закінчилась більш ніж столітня боротьба потіївців за свободу.

Важливим і дуже цікавим є питання про те, чи повернулись звіль¬нені втікачі на батьківщину. Маючи в своєму розпорядженні подвір¬ний опис села за 1866 р., у котрому перелічені всі місцеві господа¬рі, стверджуємо, що з усіх відомих нам списків збіглих потіївщів, у ньому знаходяться лише прізвища трьох селян: Іван Якович Лукашенко, Іван Михайлович Харченко та Іван Наумович Скороход . Очевид¬но, саме вони першими повернулись до своїх домівок, на прадідівську землю. Проте проведена звірка є, очевидно, не вповні ефективною, адже повернутися могли вже не стільки батьки, як їх діти: дехто із збіглих провів у вимушеній “еміграції” півжиття. Цікавим є й інше: в XIX ст. ми не зустрічаємо в джерелах прізвищ Осецьких, які, оче¬видно змирились і звикли до своїх нових прізвищ. Зате в XX ст. у повоєнний час їх прізвища добре відомі місцевим мешканцям. Прожива¬ють Осецькі переважно на північ від Потіївки в селах, які входили колись до Потіївського маєтку (зокрема, в с.Заміри) .

Продовження вивчення джерел, зокрема перевірка наведених у справах Осецьких актів XVI-XVIII ст., допоможуть розв’язати питання Осецької шляхти. Адже залишається багато нез’ясованих моментів, у тому числі й проблема локалізації села Осічі, яке за одними джерелами знаходилося на південний схід від Потіївки біля витоків р.Осічі (Шлямарки) і прилягало до горбулівських маєтків Тиша-Биковських, а за іншими – на північ чи північний захід, біля витоків р.Вузні (Візні), де знаходились села потіївського маєтку, у тому числі й с.Заміри, звідки походять сучасні Осецькі.