с. Потиевка (по материалам книги Леонида Тимошенко)

Студії з історії шляхти Київського Полісся, яке в часи Речі Посполитої належало до Київського та Волинського воєводств, незважаючи на спроби спеціального дослідження , ще не набули в історіографії бажаних масштабів. На сторінках численної спеціальної і загальної літератури, а також у різноманітних типах і видах спеціальних джерел (опублікованих і архівних) згадуються десятки шляхетських родів та їх розгалужень, які побутували на теренах краю. Проте шляхетський рід Осецьких у згаданих переліках не значиться. Можливо тому, що їх дідичний маєток у XVIII ст. був ліквідований і приєднаний до сусіднього села Потіївка, а можливо, у зв’язку з тим, що імперська влада не хотіла визнати подані Осецькими документальні підстави переконливими і відтак не надала їм дворянський статус (вільними визнано лише волинських Осецьких). І все-таки, віднайдені джерела дозволяють сьогодні насвітлити історію цього давнього поліського роду, зокрема його боротьбу за шляхетські вольності і дворянство.

Оскільки представники Осецьких наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. стверджували, що вони “здавна” є шляхтою гербу Доленга (Dołęga), закономірним є звернення до відомих польських гербовників, які уміщують відповідну інформацію. Так, з’ясувалося, що серед численних польських родів, які мали цей герб, Осецькі таки значаться. Починаючи з XVII ст., Осецькі проживали в Куявському і Берестейському воєводствах. Питання про те, як Осецькі потрапили на Київщину і чи пов’язаний їх поліський рід зі згаданими польськими взагалі, залишається нез’ясованим. Передусім тому, що їх дідичний маєток, с. Осіча, відомий як церковний і одночасно приватновласницький, лише у XVIII ст. виступає як власність Осецьких. Це змушує нас розглянути коротко історію села Осіча.

Перша писемна згадка про Осεчу (Осεчъ) уміщена під 1415 р. в т. зв. запису про грошові і медові дані Києво-Софійської митрополичої вотчини (документ опубліковано за рукописною Кормчою початку XVI ст.). У цьому та пізніших джерелах ідеться про землі Тетерівської і Малинської волостей Київського Полісся, які після 1569 р. увійшли до Житомирського повіту Київського воєводства (пізніше – північно-західна частина Радомишльського повіту Київської губернії). Знаходилось село на річці Осіча (Осічка, Осічанка, Osiecza), біля витоків якої наприкінці XVI ст. з’явилася Потіївка – одне з найбільших (пізніше) сіл Київського Полісся . Немає сумніву, що в XVI ст. в околицях сучасної Потіївки було три поселення: Осіча, Потіївка, Вереміївка, з яких “вижила” лише Потіївка. Розміщення Осічі на ріці з однойменною назвою пояснює, вочевидь, і походження назви поселення, що є найбільш логічним і закономірним .

Щодо питання, коли саме Осіча була приєднана до Потіївки, вдалося встановити, що це сталося близько 1744 р. (саме в цей час потіївські селяни розпочали протести і вимагали узаконення їх шляхетського походження та визнання шляхетського титулу Осецьких Доленгів). 16 грудня 1646 р. фіксується перший протест у їх справі, коли Мартин Осецький звернувся до коронного канцлера Малаковського зі скаргою на насильство щодо митрополичих селян . 16.01.1747 р. було внесено протест до овруцьких гродських книг: Зеновій, Трохим та Іван Осецькі від імені всієї родини з Осічі скаржились на управителів Радомишльського уніатського маєтку за грабунок, побиття і вбивство Осецьких, а також – що особливо важливо – насильне відібрання підставових документів на володіння селом Осічею. Наступні протести схожого змісту повторювались у 1749, 1750, 1752, 1758 і 1759 рр. У 40-х рр. зафіксовано “бунт” Осецьких у Потіївці, який тривав декілька років. Цікаво, що їх підтримали в ту пору Фещенки і Чопівські з Чопович . Як свідчить протестація на повсталих від імені митрополита Флоріана Гребницького 9.10.1749 р., митрополія вважала, що вони “узурпували титул шляхетських імен” .

Як відреагувала судова влада Речі Посполитої на згадані протести? Осецькі так і не досягли бажаного. Суди затягувались, а їх питання не вирішувалось. Кількох найстарших Осецьких було вбито і ув’язнено в Радомишлі, а документи так і не повернуто.

У 90-х рр. XVIII ст., в епоху поділів Польщі, Осецькі почали скаржитись знову, на цей раз – на митрополита Т.Ростоцького, урядники і писарі якого примушували їх до панщини і чинили різноманітні насильства. 1792 р. датується перша скарга російській владі: на ім’я волинського губернатора Шереметьєва. Цікаво, що, вочевидь, уніатські митрополити таки знищили документи Осецьких (митрополичий архів у Радомишлі був переданий до повітового суду, документів Осецьких у ньому не виявили) . У зв’язку з цим вони зверталися до овруцького окружного писаря В.Бергхольца і колишнього митрополичого архіваріуса М.Байковського .

28.04.1796 р. за указом цариці Катерини ІІ Потіївка була подарована секунд-майору Семеновського гвардійсього полку Ардаліону Торсукову (який був, до речі, вихователем великого князя Костянтина Паловича). Ще 26.10.1795 р. була складена перша ревізька сказка, до якої було внесено лише 61 душу чоловічої статі залежного селянства. Тоді ж Олександр Осецький від імені Леонтія, Івана, Федора, Дмитра, Семена, Максима, Йосифа та Василя Осецьких подав заяву про околичне шляхетство 101 душі чоловічої статі і 103 душ жіночої, які володіли власністю та нерухомістю (у т. числі 29 будинками). Осецькі мали тоді прізвища Сидоренків, Харченків, Лук’яненків, Голущенків, Тивоненків, Кисиленків, Тимошкевичів і Костюченків. Ревізійна комісія (Біргхольц і Баласопуло) повірила аргументам Осецьких і внесла їх списки до т. зв. “окладних” дворянських книг, які відіслали до повітового казначейства і до канцелярії волинського губернатора . На початку 1796 р. волинський губернатор Шереметьєв наказував навіть майорові Баласопуло, щоб дворянам Осецьким перешкод не чинити і до поміщицьких повинностей не примушувати . Проте за ревізією 7.08.1797 р. дворянство Осецьких не було визнано і їх записали кріпаками (ревізьку сказку склав колишній управитель митрополичими маєтками Ян Незабитовський). Волинська казенна палата провела розслідування, яке з’ясувало, що нібито перша ревізька сказка була складена неправильно. Призначалось нове судове розслідування, яке затягнулось на декілька років.

Після цього Осецькі, очевидно, зрозуміли всю марність пошуків правди в російській імперії легальним шляхом і на якийсь час при¬пинили будь-які акції. Але підкоритися владі вони так і не змогли. Десятиліття боротьби за волю виробили в них природній імунітет про¬ти будь-якого насильства. Тому було прийнято рішення про втечу з Потіївки, тим більше, що спроби такі серед них вже були. За матеріа¬лами слідства про їх розшуки, які велися з 1857 р., випливає, що з Потіївського маєтку втекло і розшукується 8 сімей:

1)      Микола Іванович Костюченко з дружиною Аграфеною і чотирма діть¬ми, втекли у 1843-1848 рр., проживають у Черепинському хуторі по¬міщика Абрамова поблизу Тетієва;

2)      Мартин Мойсейович Тивоненко з дружиною Антоніною, сестрою і си¬ном, втекли 1340 р., знаходяться поблизу Тетієва;

3)      Пилип Олексійович Лукашенко з братом Григорієм, “у бігах” з 1847 р., знаходяться там же;

4)      Матвій Романович Костюченко з трьома дітьми, “в бігах” з 1846 р., знаходяться там же;

5)      Степан Леонтійович Данильченко з дружиною і двома дітьми, “в бі¬гах” з 1845-1846 рр., проживають там же;

6)      Григорій Семенович Данильченко, “в бігах” з 1848 р., знаходиться там же;

7)      Карпо Лукинович Лукашенко з дочкою, збіглий 1835 р., проживає в с.Ворове;

8)      Василь Якович Максименко з дружиною і трьома дітьми, збігли в 1846-1849 рр., знаходяться в с.Бухкахи Сквирського повіту.

За списком збіглих селян, укладеному після ревізії 1850 р., роз¬шукувались такі селяни Потіївського маєтку:

• Іван Якович Лукашенко, збіглий 1853 р.,
• Лука Іванович Тивоненко, збіглий 1853 р.,
• Павло Петрович Данильченко, збіглий 1855 р.,
• Адам Олексійович Харченко, збіглий 1855 р.,
• Іван Наумович Скороход, збіглий 1855 р.,
• Іван Михайлович Харченко, збіглий 1857 р.,
• Кіндрат Петрович Максименко, збіглий 1357 р.,
• Григорій Павлович Мартиненко, збіглий 1857 р.,
• Микита Петрович Максименко, збіглий 1857 р.

8 лютого 1857 р. на запит власників Потіївки поміщиків Лукіна і Скуратова таращанський земський справник підтвердив, що селяни Михайло Костюченко, Мартин Тивоненко, Филимон Лукашенко, Матвій Костюченко, Степан Данильченко, Василь Максименко, Іван Лукашенко, Павло Денисенко, Адам Харченко, Іван Скороход, Іван Харченко, Гри¬горій Мартиненко, Микита Максименко та Іван Личний, які числились за ревізією 1850 р., справді проживають у Таращанському повіті .

18.09.1856 р. київська палата громадянського суду слухала за¬писку і справу Федора Осецького та інших селян, які називали себе дворянами і відшуковували свідків. Було визнано, що вони є збігли¬ми з потіївського маєтку і прийнято рішення про їх депортацію на місце проживання . Після цього їх допитали в таращанському суді.

Селяни свідчили про себе:

• Василь Якович Максименко, 60 р., неписьменний, православний, на¬родився від батьків-дворян Якова та Уляни, записаний до числа дворян Бердичівського повіту, їх діти також свідчили, що вони є дворянами;
• Филон Олексійович Лукашенко (він же Осецький), 30 р., народився в Потіївці від дворян Олександра та Євдокії, неодружений, числиться в Бердичівському повіті, документів не має. У Потіївці його неспра¬ведливо записали під прізвищем Лукашенко, насправді ж він – Осець¬кий;
• Григорій Олександрович Лукашенко (він же Осецький);
• Павло Петрович Данильченко, 30 р., народився в с.Буках від дворян. Числиться в Житомирському повіті;
• Іван Михайлович Харченко (він же Осецький), 49 р, одружений з дворянкою Марією Осецькою;
• Михайло Іванович Костюченко (він же Осецький), записаний у Берди¬чівському повіті;
• Яків Михайлович Костюченко, 30 р.; Яким Михайлович Костюченко, 20 р.; Мартин Мойсейович Тивоненко, 45 р.; Матвій Матвійович Костюченко, 28 р.; Степан Леонтійович Данильченко, 44 р.; Іван Якович Лукашенко, 25 р.; Адам Олексійович Харченко, 27 р., жінка Устина, 25 р.; Іван Наумович Скороход, 35 р., син Дмитро, 15 р.; Микита Петрович Максименко, 23 р.

Більшість допитаних свідчили, що вони насправді є Осецькими, прописані в Бердичівському повіті і є дворянами. Усіх перерахованих селян заарештували і вислали етапом Ставище–Плоска–Миколаївка–Тараща–Радомишль, але голів їм не поголили . Решту вислали до Києва і там також допитували. Дехто, як Іван Скороход, вже тоді повернулись до Потіївки, тобто підкорились . Власник Черепинського лісового заводу звенигородський купець Лейба Мотровський, у якого жили й працювали збіглі, також дав свідчення, зауваживши, що селяни називались дворянами . Осецькі на допитах просили, щоб їх залишили в Таращі.

1858 р. почалась судова тяганина, дуже характерна для бюрокра¬тичної системи імперії. Зокрема, було зроблено запит до бердичів¬ського земського суду, звідки надійшла відповідь, що за указами 1855-1856 рр. подібні справи належить припинити .

Ще 7 травня 1856 р. до київського губернатора надійшло прохан¬ня селян потіївського маєтку, які не бажали сплачувати казенні по¬датки та виконувати повинності (зокрема, при наборі рекрутів) за 50 збіглих мешканців Потіївки та Рудні Шлямарки і просили повернути збіглих на батьківщину . До заяви додавався пере¬лік збіглих: 11 зі Шлямарки і 4 з Потіївки: Лука Іванович Тивоненко, Адам Олександрович Харченко, Петро Петрович Даниленко, Яків Лукинович Лукашенко .

Невідомо, скільки часу заарештовані провели в ув’язненні, але їх справа затяглася аж до 1862 р. Вона, до речі, мала таку офіційну назву: “Про людей з володіння княгині Щербатової, які шукають свободу”. Справа знову розглядалась таращанським судом . Станом на 15 квітня 1863 р. налічувалось 44 душі збіглих . Оскільки це вже був пореформенний період, їх нарешті визнали вільними . Так пов¬ною перемогою закінчилась більш ніж столітня боротьба потіївців за свободу.

Важливим і дуже цікавим є питання про те, чи повернулись звіль¬нені втікачі на батьківщину. Маючи в своєму розпорядженні подвір¬ний опис села за 1866 р., у котрому перелічені всі місцеві господа¬рі, стверджуємо, що з усіх відомих нам списків збіглих потіївщів, у ньому знаходяться лише прізвища трьох селян: Іван Якович Лукашенко, Іван Михайлович Харченко та Іван Наумович Скороход . Очевид¬но, саме вони першими повернулись до своїх домівок, на прадідівську землю. Проте проведена звірка є, очевидно, не вповні ефективною, адже повернутися могли вже не стільки батьки, як їх діти: дехто із збіглих провів у вимушеній “еміграції” півжиття. Цікавим є й інше: в XIX ст. ми не зустрічаємо в джерелах прізвищ Осецьких, які, оче¬видно змирились і звикли до своїх нових прізвищ. Зате в XX ст. у повоєнний час їх прізвища добре відомі місцевим мешканцям. Прожива¬ють Осецькі переважно на північ від Потіївки в селах, які входили колись до Потіївського маєтку (зокрема, в с.Заміри) .

Продовження вивчення джерел, зокрема перевірка наведених у справах Осецьких актів XVI-XVIII ст., допоможуть розв’язати питання Осецької шляхти. Адже залишається багато нез’ясованих моментів, у тому числі й проблема локалізації села Осічі, яке за одними джерелами знаходилося на південний схід від Потіївки біля витоків р.Осічі (Шлямарки) і прилягало до горбулівських маєтків Тиша-Биковських, а за іншими – на північ чи північний захід, біля витоків р.Вузні (Візні), де знаходились села потіївського маєтку, у тому числі й с.Заміри, звідки походять сучасні Осецькі.

В декабре 1240 года после взятия Киева монгольское войско разделилось на несколько отдельных отрядов и ринулось на запад. Один из этих отрядов прошелся опустошительным набегом через Коростенский край. Есть свидетельства того, что после Ольгинского погрома древний Искоростень кое-как возродился, и именно монголо-татары разрушили его частично в 1240 году, а окончательно в 1268 году во время одного из набегов. То, что они шли через нашу местность, не имеет сомнения, ведь путь на Владимир и Галич пролегал из Киева через Ушеск, от которого шло ответвление пути через Искоростень к Овручу, Мозырю, Турову.

Хотя и нет документальных свидетельств этих событиях в Коростенском крае, но можно утверждать, что и наши предки велели героическую и, в большинстве случаев, трагическую борьбу с монгольскими завоевателями. Разорив земли края, монголо-татарская орда пронеслась дальше на запад к “Последнему морю”, мечтая исполнить завещание Чингизхана и Батыя, захватить земли от Тихого до Атлантического океана. Но получив отпор в центральной Европе, завоеватели откатились назад, установив свое господство на Киевский земле, в том числе и на Коростенщине.

Местное население оказалось под трудным экономическим гнетом, платя “татарщину” – годовую дань. Вот как описывал порядки установленные монголо-татарами папский нунций Плано Карпини, который путешествовал из Европы в Орду через Киевщину: “А алкают татары от тех, что им поддались, вот чего: лишь бы давали десятину от всего от людей и от вещей; лишь бы они шли с ними походом на каждого, на кого скажут; они считают десять парней и одного из них берут, и тоже делают с девушками; забирают их в свою землю и делают их своими слугами”. Хотя и этих установленных правил они не всегда придерживались. Как описывает то время Плано Карпини: “от каждого, кто имел трех сынов, забирали одного сына, и кто не имел женщины, тоже забирали, и тоже делали с женщинами, которые не имели брачных мужей; забирали также старцев, которые питались прошеным хлебом. Остаток зачисляли своим обычаем и каждому, или был он большой или малый, хотя бы то был ребенок, который имел один день жизни, или бедный или богатый говорили платить такой налог: лишь бы дал одну кожу медведя, одну черного бобра, одного черного соболя, одну черную шкуру хорька и одного черной лисы. И кто этого не сможет даты, того тоже татары забирают в неволю”.

Однако монголо-татары не находились в нашей местности постоянно, их воинские отряды и собиратели податей (баскаки) наведывались периодически для собирания дани. Татарских залогов на Правобережной Украины (в Киевщине и Волыни) не было. Пользуясь этим, Галицко-Волынские князья старались присоединить правобережные земли Киевщины к своим владениям. Это произошло, например, в 1254 году, когда сын Данила Галичского Шварно отвоевал эти земли у монголо-татар. Но в 1261 году татарский военачальник Бурундай снова захватил Коростенский край.

По М. Грушевскому, Киевщина (а к ней относилась в то время и наша местность) с 1240 года и до присоединения к Литве (почти 100 лет) не принадлежала ни к какому княжеству, а была под номинальным превосходством татар. Как пишет М. Грушевский: “На территориях без-княжеских жизнь возвращалась к формам преддружинным; общественное самоуправление возвращало себе свое автономное значение; вече и местные “лучшие мужи”, что когда-то “держали землю” снова брали в свои руки функции, которые они выполняли раньше”.

О том, что много местных землевладельцев в татарские времена остались на данной территории, говорит и тот факт, что в литовские времена активно действовала так называемая “заушская шляхта”, о чем будет дальше. Иногда нашей местностью управляли временные князья, как, например, упоминавшийся в одном документе князь Андрей Овручский, выходец из Путивля Черниговского (возможно приставленный сюда татарами).

С конца ХІІІ начала ХІ ст. начинается экспансия на русские земли, окрепшего в это время Литовского княжества. Галицко-Волынское княжество наоборот, после смерти Данила Галичского ослабляется и не смогло даты отпор этой экспансии. В летописи “Начало государей литовских” говорится о том, что около 1270 года “… а по великомъ князъ Миндовгъ седе на княжение Литовскомъ Давиловъ сынъ Видъ, его же люди волкомъ звали, и тотъ, прибавилъ Деревские земли много”, т.е. Древлянщина была присоединена к Литве в конце ХІІІ ст., но ненадолго. Уже в 1304 литовский князь Гедымин выступил против киевского князя Станислава и силой взял Древлянщину и Киевщину, а в 1321 он же окончательно присоединяет эти земли к Литве, назначив сюда своим наместником князя Федора, а в 1341 году присоединяет Древлянщину непосредственно под свою руку.

Со времени присоединения территории Коростенщины к литовскому княжеству “Завшская волость” или Заушъе, т.е. земли по реке Уж находились в особом положении. В административном отношении она принадлежала к Овручскому уезду, но военную повинность она несла Киеву, а не Овручскому замку. Для обеспечения интересов Киевского воеводы здесь находился его наместник, который по требованию и вел местное ополчение, куда было необходимо. В статусе такой волости Коростенщина и находилась в составе Киевской земли, как составной части Великого Литовского княжества.

В 1362 году, после победы представителя другой династии литовских князей Ольгерда над ордынцами на реке Синие Воды, им было смещено подручного Орды на Киевском престоле князя Федора, и передан Киевский удел вместе с Древлянщиной сыну Владимиру и с этих пор наш край окончательно перешел во владение Литовского государства. Именно Владимир Ольгердович подарил за службу земли вокруг Искоростеня “воину” Тереху, по некоторыми данными он происходил из Сиверщины.

В 1392 году великим Литовским князем становится Витовт, он смещает с Киевского княжества Владимира и передает его в управление Скиргайлу Ольгердовичу по причине, что Владимир “…не восхотел покорность совершить и лбом ударить великому князю Витовту”. Именно при правлении этого князя наш край, как и соседние земли, начинает подвергатся опустошительным набегам татар-ордынцев. Так, в 1399 году, после поражения Витовта от ордынцев, край подвергся опустошительному набегу татарского военачальника Тамерлана Эдыгея.

В 1442 году великий князь литовский Казимир Ягайлович наш край отдает в удел Олельку (Александру) Владимировичу на правах “государя-отчича”, а с 1455 во главе Киевского удела вместе с Древлянщиной становится Симеон Олелькович. В 1471 году после смерти Симеона Казимир отменяет удельное княжество и назначает сюда воеводу (католика) Мартына Гаштольта, который управлял краем до 1480 года. Во время его управления началось уменьшение прав коренного населения и усиление влияния католиков.

С 1480 года землей управлял киевлянин Иван Ходкевич, потом католик Юрий Паца, а с 1492 года Дмитрий Путятич из русских.

Конец ХV ст. начало ХVІ – период чрезвычайно опустошительных набегов на край ордынцев. Около 1468 года хроника М. Стрийковского извещает о нападении заволжских ордынцев во главе с ханом Маняком на украинские земли, которые разорили и наш край. В конце 1482 года подстрекаемый московским князем Иваном опустошил Киевщину, в том числе и Древлянщину Менглы-Гирей, пограбив местность и выведя большой человеческий плен. Опустошительные набеги в этот период происходили с периодичностью 2-3 года, например, наиболее значительные в 1489, 1497, 1502-1503, 1505, 1515 годах. Так в “Полном собрании летописей” отмечается, что в 1502-1503 годах во время очередного набега крымских татар, один из их отрядов опустошал Овручский уезд. В бое на реке Уж местное ополчение дало отпор отряду татар, но был убит староста волости Григорий Глинский.

Как писал М. Грушевский: “Таким образом с конца ХV ст. пришлось украинским землям… выпить чашу, которой еще на памяти истории они не знали. Ни печенегский погром, ни половецкая гроза ХІ ст., ни походы Бату не охватывали такой огромной территории, ни равнялись интенсивностью своей руинным последствиям сей новой грозы… Трудно себе даже представить всю глубину несчастья, в которое впали украинские земли… Периодически, почти ежегодно набегали на них большими или меньшими отрядами татары, забирая, что могли нести их кони, и забивая или уничтожая остаток”.

Не обошли край и междоусобные войны, которые разгорелись в начале XVI ст. между Польшей и Литвой. В 1507 году на Коростенских землях произошли военные действия между великим литовским магнатом Михаилом Глинским и польским королем Сигизмундом I.

Такими были политическо-военные отношения в Древлянском крае на протяжении XIII первой половины XVI столетия. А какими же были социально-экономические отношения в этот период?

С началом становления литовской власти над краем, Древлянщиной управляли удельные князья, которые “держали землю на себя”, т.е. они получали доход с этой земли и распоряжались им на собственное усмотрение. За это они были должны исполнять воинские повинности на призыв великого князя Литовского. После ликвидации Киевского удельного княжества землями управляли наместники, которые “держали землю на великого князя” до тех пор, пока он этого желал. Наместники собирали уже доходы в пользу великого князя, оставляя определенную часть себе. Территория наместничества начала делиться на уезды и волости, которыми от лица наместника управляли старосты, державцы, тиуны, писари, “заказники”. Они в свою очередь собирали доход в пользу наместника, из которого имели какую-то часть.

Население края, в этот период, не было однородным по своему социально экономическому состоянию. Выделялись, так называемые, земьяне, слуги ордынские потомки местных бояр и бывших княжеских дружинников. Переходя на службу к литовским князьям, а потом и королям польским, они получали во владение землю, за что должны были нести земские повинности в пользу своего хозяина. В наиболее привилегированном положении были земьяне, которые несли только военную повинность. Так, еще князь Владимир Ольгердович в конце XIV ст. дал грамоту на владение землей Беховицкой “земьянам” Бехам. Потом в 1521 году король Сигизмунд, подтверждая эту грамоту своей грамотой, указывал, что Василию Беху принадлежит земля Беховщина при реке Уж на вечные времена, за что он должен нести военную службу, как и другие бояре в Киевском уезде, не выполняя больше никаких повинностей. Такими же грамотами владели земьяне Мошковские, Волковские, Пашинские, Бовсуновские, Барановские, Васьковские, Чорночубовские, которым были выделены земли между Жеревом и Ушой.

Основателями этих родов были коренные древнерусские служивые люди и от названия полученных земель позднее пошли их фамилии и названия сел, которые образовались вокруг их дворов. Так, Малкевичи стали Ходаковскими, Лучичи Виговськими, Хоневичи Васьковскими; село Бехи от Беха, Мелени от Меленовского и т.д. Земьяни были воинскими слугами литовских князей, а позже – польских королей, или их киевских воевод. Они и оберегали их права от посягательств местных старост. Известно несколько грамот польских королей, в которых они приказывают овручским старостам не совершать притеснений против их земьян. Например, грамота короля Сигизмунтда Августа от 30 августа 1544 года, которой король требовал от овручского старосты Криштофа Кмитича не принуждать земьян Мошковских и Ущаповских исполнять различные повинности.

Слуги ордынские также владели землей за несение воинской службы, но они выполняли значительно более широкий вокруг повинностей, и были в менее привелегированном положении, чем земьяни. Слуги ордынские должны являться для несения сторожевой службы в пограничной зоне на путях, которыми могли проникать монголо-татары во внутренние районы государства. Они также были обязаны ездить к орде при послах короля, т.е. были их конвоирами. Во время военных действий они под руководством киевского воеводы вступали в войска. В их обязанность входило давать подводы киевскому воеводе, когда тот проходил их территорией, вносить в его пользу продовольствия и фураж. Земьяни и слуги ордынские были подчинены непосредственно киевским удельным князьям или воеводам наместникам. Как пишет Н. Яковенко, они были “что-то наподобие его личной гвардии”. Хотя Заушская волость лежала в пределах Овручского замка, она не была подчинена его старосте и местное население выполняло распоряжение только киевского воеводы и в походах всегда были при нем, например, ставя и оберешая его палатку.

Почти 300 лет овручские наместники-старосты старались подчинить заушан своей власти, но они стояли стойко, отстаивая свои привилегии как потомков древнейшего местного родового клана, говоря, что они пошли от “русских княжат”. Но по нашему мнению, земьяни и слуги ордынские составляли небольшую часть местного населения, а значит его большую часть составляли крестьяне, которые продолжали жить общиной, совместно пользовались лесом, пастбищами, реками. Пахотная земля делилась между дворами (несколько родственных семей), или отдельными “дымами”. В связи с тем, что земли Заушъя принадлежали государству, то община несла круговую ответственность за выполнение повинностей перед государством. В середине общины уже существовало размежевание. Зажиточные общинники имели невоенных людей – холопов, челядь.

Крестьяне края в то время платили разнообразные налоги. Наиболее распространенными были: поденщина ежегодная денежная дань, ее еще называли серебщина, татарщина, которая сначала шла хану, но с середины XIV ст. в государственную казну, дань натурой мех, мед, воск. Например, согласно налоговой ведомости Киевского воеводства за 1571 год, крестьяне Выгова платили по двенадцать денег за год, а крестьяне Межирички по ведру меда в пользу Святой Софии Киевской. Исполняли также строительные и ремонтные работы, прокладывали пути, загоняли зверя на охоте, давали подводы для перевозки государственных лиц или грузов. Возделывание грунта оставалось таким же, как и в эпоху Киевской Руси деревянной сохой с железным сошником, которую тянул один конь или вол. Рядом с подсечной системой земледелия внедряется и триполье, начинают удобрять землю гноем.

С начала XVI ст. начинается постепенное закрепощение крестьян. Уже в середине XVI ст. в Заушъе появляются владение великих панов-землевладельцев Немиричей и Тишкевичей. Они были пожалованы им великими князьями литовскими в начале XVI ст. Позднее ими были получены подтверждения на пожизненное владение землей. Конечно, вместе с землей к ним отходили и села общины с жителями. Правда, сначала крестьяне были еще условно зависимыми от феодалов, так как, заплатив отступное натуральным оброком или деньгами, они могли стать свободными. Сами Немиричи и Тишкевичи жили в других местностях, их владения на Коростенщине были незначительными по размерам, поэтому крестьяне еще редко привлекали к отработкам.

Только в середине XVI ст. вводится регулярное отбытие барщины и прикрепление крестьян к земельным наделам. Крестьяне этих магнатов становились их собственностью и он распоряжался ими на собственное усмотрение. Подтверждением этого является дарственный документ: “Я Иван Немирич … записал человека своего… на имя Алексей с братию его, Узившской волости, с Меленевич, с его землей бортной, и с нивами и сеножатями ” Николо-Пустинскому Киевскому монастырю.

В этот же время происходит обострение отношений между новыми великими магнатами, которые, как и по всей Киевской и Волынской землям, так и в нашей местности, получают чрезвычайные права, и местной мелкой шляхтой, т.е. земьянами. Овручский староста и “державець” наместник Заушъя, а также магнаты Немирич, Тишкевич, Сурин постоянно старались подчинить себе окружающих земьян. Это видно из целого ряда грамот польских королей и киевского воеводы, которые должны были регулировать отношения между овручскими старостами и родами Бехов, Ущаповских, Васьковских, Пашинских, Ходаковских, Меленевских. Всех их, согласно решению сейма 1522 года, признавали принадлежащими к шляхтскому стану. Однако в действительности мало кто из них сумел пробиться к благородной элите. Польская шляхта пренебрежительно смотрела на местных шляхтичей, которые не отличались своей зажиточностью, которые были еще связаны с простонародными формами жизни, которые за некоторым включением не имели подвластных крестьян.